Personal exhibition of paintings by the artist David Bagalishvili

Автор виставки Давид Багалішвілі — етнічний грузин, талант якого розкривався на грунті львівської академічної школи живопису, що вносить елемент декоративності в його твори. Але разом з цим зберігаються чисто ментальні властивості автора до філосовських спостережень життя і розмірковувань про його змісти, характерні його народові. Вміння зауважувати деталі і розставляти правильні світлові акценти, щоб підкреслити характерні риси і приховати не такі важливі, добре помітні в серії портретів реальних людей і можливо вигаданих персонажів. В цих портретах автор добивається як фотографічної подібності так і виводить на передні плани саме домінуючі риси характеру через погляд, нахил голови, посмішку зображуваної ним людини і навіть тварини. Увагу багатьох привернуть автопортрет автора, портрет львівського художника Ігора Біликівського, а також портрет філософа у тваринячому світі — гірського овна з далеких схилів гір батьківщини художника. Урбаністичні та сільські пейзажі носять нотки міфічності і гри світла й тіні, які підштовхують глядача до висновків про те, що це погляд на звичні окові будівлі наче з іших паралельних реальностей нашого буття, де панують медитативні стани самозаглиблення через кожний предмет зокрема, так і загальні враження про пануючі настрої зображуваних речей та місць в цілому.

Людські силуети на тлі сонячного міста створюють ілюзію накладання кадрів різних епох на якесь конкретне реальне місце у реальному місті одномоментно. Такий ефект і справді можна спостерігати у сонячному місті, якщо дивитися на натовп людей в конражурі сонячних променів. Але мало хто піддає фіксації свої відчуття слоїстої часової реальності у звичному житті, а художник може собі це дозволити, оскільки це його робота й талант зауважувати і робити образотворчий аналіз за допомогою доступних йому живописних технік та інструментів. Те саме автор пропонує вже не тільки з підглянутими ним сюжетами реального життя, але й живописними роздумами над алегоричними сюжетами і образами художніх творів письменників, власних уявлень та фантазій про устрій фізичних та духовних планів життя.

Полотно з кульбабами занурює нас напівфантастичний світ, де зараз зʼявляться лісові духи та ельфи, щоб у формі казок нагадати нам про швидкоплинність життя, яке не варто витрачати на другорядне, а зосередитися на вдосконаленнях лише найкращих з людських якостей, як то завжди буває у казках та притчах. Світло у вікнах зимових будинків переконливо нагадує про необхідність того, щоб десь світилося твоє власне вікно, за яким тебе люблять і чекають, про важливість сімʼї, роду, збереження родинного вогнища, родових традицій і надбань.

Робота «Машина часу», де у небі зображено циферблат на тлі різних архітектурних епох нашого старовинного міста Лева алегорично нагадує, що для подорожей у часі не обовʼязково здійснювати телепортацію, можна почати з вивчення історії та тих предметів, будівель, звичок і традицій, які нам залишили у спадок попередні покоління мешканців нашого ж міста. Багато хто з львівʼян мешкає в старих історичних будівлях, але мало хто ставив перед собою завдання дізнатися, хто тут жив до них, яка їх історія, яка історія самої будівлі. Коли людина вчиться телепортуватися подумки у часі, в неї зникає бажання нищити варварськи усі сліди і згадки про своїх попередників на тлі вічності. Мені здається раніше люди більше замислювалися над тим, як виглядатимуть в очах потомків, тому і намагалися залишити міцний культурний пласт, який витримує не лише десятиріччя, а століття і тисясоліття. Від нашого покоління на сотні років залишиться хіба купи нерозкладеного пластику, бо наші сучасні дороги чи будівлі будуються, як соломʼяні хатинки Ніф-Ніфа і зносяться за велінням кожного нового очільника міста, а разом з ними і те, що ми отримали у спадок, і нажаль ми не лише не здатні відтворити щось подібне, але й зберегти. Обличчя сучасного Львова все більше стає схожим на обличчя стандартних силіконових красунь з-під скальпелю одного і того ж пластичного хірурга, з нього зникають індивідуальні вигини брів та родимки з швидкістю вітру, натомість зʼявляються розтиражовані наче мас-маркет еталони красоти — силіконові губи, гострі скроні і однакові форми носів. Люди з наполегливістю самогубць намагаються перекласти свої обовʼязки і право думати, аналізувати, розраховувати, творити і будувати на штучний інтелект, забуваючи, що штучний інтелект у всіх сценаріях фантастичних блокбастерів-катастроф дуже швидко прозбавляє людей права думати і розпоряджатися своїм життям, роблячи їх рабами у світі машин. Сьогодні художники-пророки передбачають такі розвитки в своїх майстернях і на своїх полотнах, намагаючись попередити своїх сучасників про можливі небезпеки і старі граблі, але чи хтось чує їх попередження?