Євген Петрович Манишин
Свій творчий шлях Євген Манишин розпочав ще з дитинства: спершу вчився у Львівській дитячій художній школі (1956-1960), згодом у Львівському училищі прикладного мистецтва (тепер Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша) (1961-1966) та Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва (тепер Львівська національна академія мистецтв) (1966-1972). Там наставниками Євгена Манишина були Р. Турин, О. Ліщинський, З. Масляк, Т. Драган, В. Овсійчук, Е. Мисько.
З 1969 працював художником-оформлювачем у Львівському художньо-виробничому комбінаті. Вже наступного року світ побачив його першу виставку. А вже через 20 років (1989) митець став членом Спілки Художників України.
За свою жанрово-тематичну та формальну-виконавську основу Є.Манишин обрав станкове олійне малярство. Народжений у місті, митець був далекий від урбанізації у творчості. Не знайти на картинах Манишина й штучності чи деструкції: усюди вирує життя. Його стихія - жива природа. Ціннісні орієнтацію художника визначають його ж поетичними словами: «Хочу, щоб земля квітувала».
Серед робіт митця чимало натюрмортів («Натюрморт з іконою», 1994, «Ромашки», 1994, «Натюрморт з яблуками» 1995). Усі вони різні, однак усі полотна поєднує техніка - майстерність Євгена Манишина.
Найбільший пласт творчості художника становить пейзаж. Сам автор на одній пояснив, чому саме цей жанр обрав профільним: «Я завжди писав те, що є життям, те, що мене в ньому хвилює, – це українська родюча, квітуча і щедра земля. Саме на такій землі можуть народжуватися світлі люди». Його картини і справді живі: соняхи гнуться від вітру під час негоди, а вода озера у сутінках віддзеркалює місячне сяйво.
Мотиви художника зрозумілі та близькі глядачеві, адже на картинах Манишина рідні його серцю місця. Прогулянки Львовом, подорожі із сім'єю на Волинь чи в Карпати, навіть дороги та поля знайшли своє відображення у полотнах. Так, у творчій спадщині живописця з'явився цілий цикл картин із життя Кобзаря. Євген Манишин разом із ще 26-ма художниками (серед яких народний художник України Зеновій Кецало, лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка Володимир Патик, головний художник Палацу мистецтв Орест Скоп) збирали по крихтах пейзажі долі Тараса Шевченка. Митці заявили, що натхненням до такої плідної праці в численних подорожах стали слова Шевченка: «Свою Україну любіть». Протягом шести років (1997-2003) вони подолали 9 тис. км лише по Україні, не беручи до уваги інші зупинки мандрів - Литву, Росію, Казахстан, у пошуках мотивів, що тепер відтворюють Кобзареву біографію у кімнаті-музеї Тараса Шевченка у приміщенні Львівського палацу мистецтв. Музей було відкрито 7 березня 2004 року до Дня народження Тараса. Більшість робіт із циклу, присвяченого Тарасові Шевченку, а це близько 40 картин, Євген Манишин подарував музею при Львівському палаці мистецтв.
Євгена Манишина називають «Відданцем пензля». Його роботи легко впізнавані: полотна талановитого митця своєю експресивністю збурюють найтонші глибини душі. У них відчувається історія: після кількох митей споглядання картина оживає, а глядач опиняється в епіцентрі зображуваного. Пензель Манишина подарував художнику безсмертя, тож його «мандрівка у прийдешні століття нашого народу», як і пророкував В. Данилейко, лише розпочалася.